Нечисленні жіночі організації, які включають жіноче питання в свої програми, не тільки не сприймаються серйозно владою і суспільством, а й самі ще позбавлені політичної та юридичної сили для зміни становища жінки. Разом з тим, у нашій країні панує переконання, що українська жінка, Жінка-Мати, Жінка-Берегиня споконвіку користувалась особливою шаною та повагою. Філософи підкреслюють, що українська нація — жіночого роду (не за граматичною формою, а за своїм менталітетом); що для її характеру властиві м’якість, поступливість, гнучкість, чутливість, естетизм і т. п. риси. Історики нагадують, що Боплан та інші мандрівники-чужинці, яких багато чим дивувала Україна, у тому числі й красою, плодючістю та розвиненістю своїх жінок, писали про те, що українські жінки володіли грамотою ще в часи пізнього середньовіччя. І це справді було так.
Проста українська жінка завжди була господинею в домі, “сірим кардиналом”, що непомітно “правив” родиною. Саме в цій ролі вона “не відчувала кризи ідентичності”, їй не потрібно було боротися за свої права. Таке становище жінки відбилося в народній мудрості, яка стверджує, що чоловік у домі — голова, а жінка — шия; куди вона захоче повернути чоловіка, туди він і буде дивитися. Однак не потрібно ідеалізувати ці стосунки, так само як і широту влади жінок, яка розповсюджувалась і на громадські справи. Вочевидь, окремі жінки могли бути радниками свої чоловіків з найширшого кола питань. Але пересічна їхня влада обмежувалась сімейними справами. Українська жінка не була рабинею, однак не була вона й вільною у сучасному значенні слова.
І все-таки жіночу нерівність, дискримінацію взявся подолати жіночий рух.
Жіночий рух Україні першої хвилі (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) розвивався значною мірою під впливом загальноєвропейського руху, однак мав ще й свої окремі вияви та шляхи розвитку, визначені специфічним становищем української нації під чужим поневоленням.
Український фемінізм, що став реальністю, ґрунтувався на історичних засадах і мав свої особливості: по-перше, якщо глянути ретельніше, то в діяльності жіночих організацій України ми маємо справу не із суто жіночим питанням, а з справою громади: шкільництво, охорона здоров’я, дошкільне виховання, тощо. Це ті аспекти життя, які повинні турбувати не лише жінок, а все суспільство, всіх людей. Тому жіночий рух України – це явище не так політичне, як соціальне. По-друге, історично жінки України були менш привчені до ідеологічного мислення, ніж чоловіки, і тому творили організації, які передбачали активне співробітництво між національними та релігійними групами, демонструючи свою здатність працювати один з одним заради добробуту суспільства, родини і лише потім жінок.
Створення культурологічних феміністичних груп є свідченням формування нового бачення проблем гендерних відносин в Україні. Такі жіночі організації виходять з того, що фемінізм – складова частина культури, політичної практики та демократичного менталітету. Ідеї формування жіночої свідомості, право альтернативного погляду на світ та відповідну поведінку в ньому, суспільне визнання жіночої і чоловічої суб’єктивності як рівноправності стали основою їх діяльності.
Врахування таких показників дозволяє визначити існування в сучасному жіночому русі України двох основних типи жіночих організацій:
-
традиційні, організаційно сформовані жіночі організації, які діють на основі принципу ієрархічної побудови та самоврядування і характеризуються значним кількісним складом. Їх внутрішній структурі властива чітка ієрархія побудови органів управління. Рішення, що приймаються керівними органами, є обов’язковими для виконання низовими ланками. Такі організації сповідують цілі політичної участі, прагнуть, щоб суспільство сприймало їх політичними суб’єктами, а результати діяльності впливали не тільки на членів організації, а на все населення в цілому. Діяльність таких організацій часто носить не лише громадський, а громадсько-політичний характер;
-
організації, у яких відсутня чітко визначена структура лідерства та ієрархії органів. Вони організовані на неформальних відносинах між членами групи, на особистих дружніх зв’язках та взаємовідносинах.
Щодо нашої держави, то процеси творення різних типів жіночих організацій України проходять разом із розвитком громадянського суспільства, в системі якого вони в останні роки стали займати вагоме місце. Завдячуючи їм, в Україні формується механізм здійснення прав жінок. Основним завданням сьогодення держави повинно стати піднесення соціального статусу жінки, сприяння розвитку її особистості шляхом створення рівних можливостей для реалізації інтересів, здібностей у будь-якій сфері суспільного і політичного життя. Отже, йдеться про законодавче, правове забезпечення нової політики щодо жінок, нової державної програми їхнього соціального захисту, ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок, захист прав материнства.
Ще однією особливістю феміністичного руху в Україні завжди було те, що жінки звертали увагу не стільки на своє власне становище (хоч і воно відігравало певну роль у становленні руху), скільки на необхідність їхньої участі у розв’язанні складних загальносуспільних проблем. Організації жінок в Україні — це не організації котрі намагаються визволити жінок. Вони намагаються перебрати на себе частку загальногромадянської діяльності. Українські жінки не можуть і не хочуть стояти осторонь і дивитися як країна топчеться на місці, усе більше відстаючи від своїх західних сусідів, тратячи шанс стати розвиненим, цивілізованим суспільством уже за життя теперішніх поколінь. Активніша частина жіноцтва прагне сказати своє слово у бізнесі, брати участь у громадському житті та політиці. Через просвіту і об’єднання вона намагається залучити ширші кола жінок до громадської й політичної участі.
Саме активність неурядових жіночих організацій, динаміка їх розвитку під тиском життєвих реалій сприяють удосконаленню законодавства та правових механізмів, забезпечують поліпшення становища жінок, утверджують гендерну рівноправність у суспільстві. Саме в репрезентації цих інтересів і полягає основна місія жіночих організацій.